Виховний захід пам’яті, присвячений ЧАЕС
2014-04-25
Виховний захід пам’яті присвячений ЧАЕС. Провела Ліснічук А.М.
І гіркота пече полинна…
Мета. Поглибити знання учнів про аварію на Чорнобильській АЕС на прикладі поезії Миколи Луківана; вчити любити рідну землю, відчувати чужий біль, людські страждання, як свої власні.
Обладнання. Портрети пожежників, які загинули, вірші М. Лукіна, магнітофон, мультимедійний проектор, екран.
Хід уроку.
Вчитель. Дорогі діти! Сьогодні ми проведемо урок пам’яті про трагедію Чорнобиля. Полин-трава… Стародавнє містечко пригорнулося серед лісів і ланів до світловодої Прип’яті. А звідки, з яких глибин народних, придбала ти назву сама, чорнобиль – полин-трава?
Чорнобиль… Мертва зона… Сьогодні ці слова гірким болем відлунюються в наших серцях. Зростають деревами, кущами, травою опромінені села. Поступово, тихо руйнуються хати. Разом з ними руйнуються, зникають неповторні цінності поліської давнини.
Яка висока синя даль.
І голуб просить висоти,
А з висоти, немов би шаль,
Блакитна Прип’ять, ліс, мости.
Он череда людських корів.
Дорога в’ється, мов змія,
І повна гама кольорів –
То уквітчається земля.
…Про цю жахливу подію важко згадувати, не те щоб писати. Жах проймає душу при згадці про мільйони загиблих людей, особливо молодих, які помирають повільно, але в тяжких муках. Ще багато століть трагедія про себе буде нагадувати страшними відхиленнями у новонароджених.
Зоря полинова горить
І осяває в дооколі
Порожні села, ниви голі,
Бур’ян, що з вітром гомонить.
Печаль і пустка – на віки.
Мов сльози, роси серебріють
І страшно, хижо, дико виють
В безлюдній Прип’яті вовки.
Ранок… Чорний ранок…
26 квітня 1986 року.
О першій годині 23 хвилині 40 секунд, коли всі безтурботно спали, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС нічну темряву розірвало полум’я. Мирна, щаслива весна перестала існувати для українського народу.
Серед чорного, чорного неба
Засвітилася зірка Полин.
Вічно день пам’ятати цей треба.
На дошці написано поетичні рядки:
Не винен я, що все це сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!
(Д. Павличко)
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету… Це хворе дитя!
(І. Драч)
Чи знаєш ти, світе,
Як сиво ридає полин,
Як тяжко, як тужно
Моєму народу болить!
(Б. Олійник)
Чорну ніч пам’ятати цю треба.
Перша ночі і двадцять хвилин.
Учень.
У пожежній частині сирена
Рвала тишу на тисячі тиш.
«SOS», - кричали надсадно антени,
«SOS», - кричали листочки у клена –
На «Олімпі» не чули їх лиш.
Учень.
Перші хлопці були пів-на-другу
Блок четвертий, мов сосна палав.
Лейтенант і пожежна обслуга
На двобій із реактором став.
Учень.
Шлях вогню до машинної зали
І звитяжці змогли перекрить.
В ті хвилини щитом вони стали,
Аби ти, аби я могли жить.
Учитель. Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію населення. Лише згодом пролунали сигнали ЦО про негайний вивіз населення. Люди були забрані з вулиць, дехто встиг взяти в руки щось необхідне. А добро, нажите поколіннями, залишилося там. Ніхто тоді не думав, що назавжди покидає рідну домівку.
Дно річки вистеляють блискавки,
Метаються в повітрі ластівки,
Громи стрясають луни-перелуни,
І дощ між небом і землею струни
Сріблясто напинає на вітрах,
І чорні хмари навівають страх.
Куди не глянеш – все мов нереальне:
Стоїть край шляху дерево печальне,
Гудуть дроти високовольтних ліній,
Чорніє човен між розквітлих лілій,
Лежить село, неначе на картині,
Біліючи хатами по долині.
А в тім селі ні голосу, ні звуку,
І вікна випромінюють розпуку.
І двері навхрест дошками забиті,
І журавлі криничні сумовиті,
І тихий сад біля старої школи,
І дітям в ній не вчитися ніколи.
Навколо пустка і печаль біблійна,
Навколо смерті, незрима і повільна.
Чортополохом обрій заростає,
Зело і квіти стронцій роз’їдає,
І час пересипається пісками
На полі, що шуміло колосками.
А по ночах трагічне і фатальне,
На землю ллється світло асторальне
Породжує примарливе видіння
Людей, які від наглої біди
Пішли із цього краю назавжди.
Поволі слід за ними заростає
І дощ свинцевий землю засіває
І дно ріки встеляють блискавки
І , розметавши крила, ластівки
Ширяють по чорнобильських вітрах
І чорні хмари навівають страх.
Чорнобиль… біда розчинилась в духмяному повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблунь і абрикос, у воді сільських криниць, у всій красі. Та хіба тільки в ній? Вона розчинилась в людях. Ця трагедія увійшла в історію. В усі хронічки людства, ЯК НЕВИГОЙНА РАНА НА ТІЛІ України.
^ Вірш Чорнобиль
Земля древлян колись була родюча
Гостинною. Привітною була
Земля древлян колись була квітуча
Як сумно промовляти це»була»
Тепер про неї кажуть «мертва зона»
Кюрі не менш, ніж 50 мільйонів
Земля ця безпорадна прийняла.
Земля древлян-то Прип’ять смерті лоно
Безлюдне місце на пекельнім тлі
Німий Чорнобиль, справжня мертва зона
Єдине мертве місто на землі.
Це пам’ятник недбалості злочинній
Байдужості людській, ганьба і гріх
Це вічне горе в нашій батьківщині
Це вічний докір мертвих і живих.
Пожежників, що пекло те тушили
Хто саркофаг страшний той будував
Нетлінну, вічну пам’ять заслужили
Усі, хто в пеклі тім життя віддав.
Це докір ненароджених і хворих
І тих. Хто ще народиться на світ
Кого спіткало й ще спіткає горе
Бо ще не скоро цей зітреться слід.
І височить Чолрнобиль, як примара
Як місто привид. Лігво сатани
І мабуть не одна ще чорна хмара
Посіє смерті без бомб і без війни.
Земля древлян…трава. Росою вмита
І тут щороку теж цвіте весна
Колись тут знову бігатимуть діти
І місто оживе колись…хто зна?
Біда відгукнулась болем у серцях міліонів людей. Через кілька секунд по тривозі прибули до реактора пожежники на чолі з лейтенантом Володимиром Правиком, потім прибув Віктор Кібенок. Вони ступили у вируюче полум’я, у смертельну радіацію…рятуючи людей.
Ті, що згоріли у вогні
В перші хвилини двобою
Землю прикрили собою
Як наші діди на війні
Не залишали пости
Мужньо стояли на герці
Пам’ятник їм вознести
Треба у кожному серці.
Сьогодні згадаємо тих перших які кинулися у вогонь, у небезпеку, які собою затулили усіх нас.це Віктор Кібенок, Володимир Правик, Микола Титенок, володимир тищура, Микола Ващук, василь Ігнатенко…Усі вони молоді, вродливі, мужні. Вічна пам’ять їм, низький уклін усім покійним від усього людства.навічно залишились герої-пожежники на новому підмосковному Митинському цвинтарі. Скромні плити з червоними зірками будут нагадувати нам і майбутнім поколінням їх імена. Вічна слава героям!
Лейтенанти, хлопці непохитні
Молоде, вогненне покоління
Ви. Як пам’ять у тривожнім світі,
Роду незнищенного коріння.
Сівачі. Поліщуки від роду
Ви з вогнем навічно подружили
В сонце ткану днину і негоду
Той вогонь перепинить зуміли.
Лейтенанти-мужність і звитяга
Від землі ви набирали сили
Ще далеко десь до саркофага
Та вогонь життям ви зупинили.
Першим важко. Ви ж були найперші
Із вогню та в полум’я блукали
Не до подвигів і не до звершень
Ви ж собою людство заступали.
Тільки жити-в нас бунтує спрага
Та продовжить пісню родовода
А лишилась вірності присяга-
Батьківщинію матері. Народу.
Їх рятували кращі лікарі Києва і Москви. Надавали першу допомогу і консультували кращі лікарі світу.
-чому небо сьогодні так низько?
Чому сонце сьогодні так близько?
Чому тіло пекучим вогнем?
Чому слово у горлі болить?
-Скажіть , лікарю, я буду жить?
-двісті років дано тобі жить
-а чому в мене все так болить?
-це не страшно, все стерпиш , юнак
Сам ховає сльозу у кулак
-моя мама до мене прийшла?
-я хіба хоч на мить відійшла?
-чуєш, мамо, так хочеться жить!
-чую! Мати всім серцем кричить!
-мамо, мамо, мене пригорни
Як в дитинстві ти поряд засни
Заспівай колискову мені.
І заснув в непробудному сні…
Відливали водою її.
Відривали з бідою її
Говорили утішні слова
Поряд в чорнім ридала вдова.
У дворі, де зростав її син
Зараз пишно буяє полин
У пожежній частині фото
В шафі сина новеньке пальто
На годиннику 10 годин
Де забарився довго так син?
В ту пекельну ніч на двобій із смертельним вогнем стали 20 сміливців. 20 пожежників.
Шестеро з них спопелив той вогонь. Запам’ятайте їхні імена, на все життя запам’ятайте!
Після того. Як вмер Кібенок,
Народився у нього синок
Батьку було всього 23
Не дожив до тієї пори.
Він і сина не встиг приласкать
Він і пісню не встиг доспівать
Але пісню іще доспіває
Його первісток. Що підростає
І планету також захистить
Аби ти, аби я могли жить!
Хай пам’ять про них буде вічна.(учні підносять по портретів квіти і запалюють свічки)
Вічна пам’ять і слава вам,наші рятівники, низький уклін від урятованого народу.
Запам’ятайте їхні імена
На все життя запам’ятайте
Для них домівка-твердь земна
Завчасу прийняла вона
Своїх героїв. Тож віддайте
Ім. славу, шану і печаль
І смуток свій. Свою скорботу
Болить душа, а серцю жаль,
Не треба. Боже. Срібла й злота
Лиш чудо. Боже сотвори
Синів верни до матерів
Батьків верни до дітвори
До тої нас верни пори,
Коли реактор не горів.
Ми повинні бути співчутливими до горя людського, завжди пам’ятати про подвиг пожежних, щоб у потрібну хвилину стати на захист свого народу, бути гідними. Чесними, сміливими, любити і берегти рідну землю.
В пам’ятінашого народу назавжди залишиться імена героїв-захисників… як багато горя,воно б’є у наше серце, в нашу свідомість. Страшне чорнобильське лихо і досі продовжується, збираючи все нові і нові жертви.
Але я вірю, що пісня в лузі ще озветься, і доля сонечком зійде, з’явиться радісна веселка після дощу над тобою, мій загублений краю.
В лугах пишається калина
Біжить по каменю вода
За руку мати молода
Веде у світ малого сина
Щебече. Мов пташа, дитина
Цвіте і сяє далина
Але тривожна і сумна
Лежить під небом Україна.
Збається, ніби чорна днина
Проте, чорнобильська біда
Не проминула без сліда
І гіркота пече полинна.
Передчуття терзають злі
І важче й важче повторяти
Що вічно будуть син і мати
«і будуть люли на землі!»
Пролітають роки… для людей цей край став мертвим, але природа і далі продовжує своє життя.вона мовчки страждає за помилки людей. Природа оживає.
Жасмін цвіте і трави косять,
І сіно пахне і п’янить
І йдуть дощі, коли не просять
І з вітром колос гомонить.
Усе живе жадає жити
Снаги і сиди повне вщерть
І важко. Й страшно розуміти
Що над усім чигає смерть
Радіація встигла наробити багато лиха не лише теперішньому поколінню, але й прийдешньому.
Чорнобиль-незаживаюча рана на тілі нашої землі. Повертаючись у безлюдну зону, журавлі дивуються, чому тут немає життя. В цій місцевості пустують безлюдні будинки.
На пустищі дикім росте бузина
Сіріє край поля хатина сумна
Облуплені стіни, полин, спориші
Не видно й не чути навколо ні душі.
І тільки при місяці. Пізно вночі
Коли над хатиною стогнуть сичі
І вікна примарливим блиском горять
З сіней у світлицю, крадеться мов тать.
Якась неземна потойбічна мара,
І груша в дворі завмирає стара
І чути Як в миснику дзвонять миски
І хрестяться лячно побожні жінки.
І світять очима коти з темноти
І хочеться швидше те місце пройти
Де буйно і дико росте бузина
Де пусткою хата сіріє сумна.
Горе впало не тілька на Україну. Воно зачепило Білорусь і Росію. На забруднених територіях нині проживає близько 2 млн. осіб. Змертвіло багато водойм, непридатною для вживання стала в ниїх вода. Нині вУкраїні склалася важка демографічна ситуація. Смертність населення перевищує народжуваність. Збільшується кількість психічних і онкологічних захворювань.настав час усій громадськості бити на сполох, рятувати своє майбутнє, майбутнє нації!
ЖАДАННЯ ЛЮДСТВА-зупинити
Безодні атомної смерч
Ми ж сівачі, ми ж сонця діти
Спроможні зупинити смерть.
Спинити вибухи ракети
Роззброїти віки і дні
Щоб сонце мирної планети
У кожнім сходило вікні.
Щоб трави колоски і віття
Вогнем не претліли в прах
Щоб грізне ядерне плахіття
Не спалахнуло по світах.
Щоб наша дума і дорога
Єднали глибину і вись
Вола чорнобильська пересторога:
-людство, зупинись!!!
Земле наша, матінко-годувальнице, прости нам, твоїм нерозумним дітям, що заподіяли тобі така чорне лихо. Сліпі ми були й затуркані, тому й не знали, що хтось могутній і недалекоглядний вкладає грізну і підступну силу й недолугі руки. А ті-не втримали, не справилися. І хмари та вітри рознесли отруту на поля, на ліси, на води.
Страшну спокуту понесуть за нас наші діти, онуки,правнуки… але ви, діти, ніколи не роблють зла, горя жодній людині…
Тільки робіть добро на землі.
Не зобидь ні старця, ні дитину
Поділись останнім сухарем
Тільки раз ми на землі живем
У могилу не бери провину.
Зло нічого не дає крім зла,
Вмій прощати. Як прощає мати
За добро спіши добром воздати
Мудрість завше доброю була.
Витри піт солоний із чола
І трудись забувши про утому
Бо людина ціниться потому
Чи вона зробила, що могла.
Скільки сил у неї вистачало,
щоб на світі більше щастя стало.